Від самого початку війни на Сході України Київський міський автомотоклуб постійно допомагає нашим військовим та дітям, що мешкають у зоні АТО. Всі разом і кожен окремо ми беремо участь у різних волонтерських заходах: збираємо і відправляємо необхідні речі бійцям, від шкарпеток до технічного обладнання, допомагаємо школам-інтернатам і дитячим будинкам у звільнених містах або містах, що знаходяться близько до лінії бойових дій. Наші дівчата постіно чергують і допомагають речами і харчуванням пораненим бійцям у шпиталях Києва.

Дуже гарні і дружні стосунки у нас склались зі Слов’янською школою-інтернатом №41, Свтогорським санаторно-оздоровчим центром «Смарагдове містечко», Краматорським будинком дитини та Маріупольскою школою-інтернатом №2. Ми дуже поважаємо керівництво цих дитячих закладів, що боліє душею за своїх дітей та намагається дати їм все потрібне, навіть у такі скрутні часи.

Хочемо висловити особливу подяку всім нашим друзям і благодійникам, що перераховують і приносять гроші, речі, продукти харчування. Дякуємо кожній малечі, що надіслала нам листи зі своїми малюнками для солдат – там, під обстрілами Градів, в окопах, вони дуже зігрівають душу та надають наснаги у боротьбі з агресором.

Допомога бійцям і дітям не припиняється. На цій сторінці ми будемо публікувати поточні потреби за напрямками: для бійців ЗСУ та добровольчих батальонів, для дітей у кожному закладі, з якими ми співрацюємо, та для шпиталів.

Крім того, ви завжди маєте можливість домопогти грошима, перерахувавши гроші за реквізитами:

26003037034302 в АТ Укрсиббанк, МФО 351005
отримувач ГО КМАМК
код ЄДРПОУ 24091480
Формулювання платежу “Доброчинний внесок, код платежу 0006″

або на карту Приватбанку 5168 7420 6121 8446, Малик Сергій Дмитрович

Всі деталі та поточні потреби ви можете дізнатись за телефоном +380 50 311-35-34

КУЛЕЮ ПО СТЕПУ: ГУМАНІТАРНІ ЕКСТРИМ-ТУРИ НА ДОНБАС ГОНЩИКА СЕРГІЯ МАЛИКА

— інтервью Сергія Малика для CULTPROSTIR.UA

Сергій Малик, високий худий чоловік під 50, — людина-рекорд і жива легенда українського спорту. Ось тільки декілька пунктів із солідного списку його досягнень. 2004-й рік: підйом на Ай-Петрі на «Формулі-3» — досягнуто найбільшу висоту над рівнем моря, на яку заїхав болід класу «Формула» (1221 метр). 2006-й рік: на «Формулі-3» в трьох заїздах перегнав на 1200-метровій дистанції реактивний літак L-29 Delfin. 2008-й рік: вивів на старт ралі Дакар-2008 першу національну команду на українській вантажівці «КрАЗ». 2011-й: встановив перший український рекорд дальності польоту на повітряній кулі (170 км). А в травні 2013-го Сергій здійснив, мабуть, найбільш вражаючий подвиг у своїй спортивній кар’єрі: за 13 днів він сам на гірському мотоциклі об’їхав всю Україну по її периметру, вздовж кордону. Тоді нікому не спало б на думку, що менш як за рік стануться події, через які повторити цей челендж буде вже неможливо.

Зараз Сергій, практично покинувши професійний спорт, витрачає майже весь свій час на допомогу армії і мирним мешканцям в зоні бойових дій. На своєму бусі він перетягав на Донбас близько 30 тон гуманітарних вантажів і військового обладнання. Після повернення з чергового туру Сергій розказав Cultprostir про те, що видається йому найбільш жахливим, найбільш дивним і найбільш обнадійливим у подіях на сході:

volunteering-002

Волонтерство — це як метастази, тільки хороші, добрі, які пронизують всю країну. Я побував по всій лінії фронту. І таких як я — мурах-одиночок — багато, це цілий транспортний потік. Туди везуть корисні речі, звідти — 200-х і 300-х, у волонтерів налагоджена співпраця зі шпиталями. Я, звісно, не сам збираю вантажі, багато хто мені допомагає — і товарами, і грошима, і паливом. Друзі по автомотоклубу в тому числі. Наші дівчата-мотоциклістки волонтерять у шпиталі, одна з них витратила на допомогу солдатам всі свої гроші, зібрані на купівлю квартири. Люди віддають все і не шкодують про це. Ось що справді цінна річ.

Все, що я привожу в зону АТО, я передаю з рук в руки, без будь-яких посередників. Бійцям везу зазвичай те, що потрібне в окопі, починаючи з їжі і закінчуючи трусами/шкарпетками і тим дрібним побутом, що його солдат може унести з собою. А дітям в школах-інтернатах потрібне практично все — ЛДНРівці свого часу «віджали» у дитбудинків все, що встигли, від автомобілів до комп’ютерів і верстатів з кабінетів праці. Зараз діти на звільнених територіях не голодні, м’ясо, крупи і картопля у них є, а от усяких ласощів — печива, шоколаду — скільки їм не вези, забагато не буде. Одяг, олівці і все для малювання, зошити — це все також як в суху землю іде.

Цю війну, як і будь-яку іншу, рухають пасіонарії. Це найкращі — ті, хто за власні кошти одягнулись-взулись-екіпірувались і пішли у добровольці. Вони ж в основному і гинуть. Таких повно серед моїх знайомих по авто- і моторуху — ті, хто в мирний час «гасили» свою пасіонарність екстремальним спортом. Багатьох я зустрічав «там», у тому числі вже в шпиталях.

Я знаю людей, які давали хабарі воєнкомам, щоб бути прийнятими до армії і вирушити на фронт. Не щоб відмазатися, а щоб бути призваними, незважаючи на залізні медичні протипоказання! Ось, до речі, питання: чи кожен чоловік має бути воїном і захищати вітчизну? По совісті — так, але життя показує, що не кожному це дано. Тож це індивідуальне, інтимне питання. Єдине, чого я не можу зрозуміти — це коли від війни ховаються кадрові військові. Ті, хто пішов служити заради зарплатні і пайків, а тут бац — війна! І тепер їхні мамці виходять на мітинги, щоб їх синків не відправляли на фронт. Сором.

За роки незалежності наші силові структури розм’якли і ожиріли. Більшість силовиків перетворилися на бізнесменів. Але Україна витягне себе за вуха з цього болота і стане ефективною і зубатою державою, я певен. Інше питання — чи надовго це затягнеться і скільки ще людей загине. Ми протистоїмо державі, у якої елементарно більше грошей на ведення цієї війни, ніж у нас. Але ми більш вмотивовані. За свою землю можна воювати і з молотком або з дрючком, і перемогти, але постає питання про ціну такої перемоги. Біда у тому, що наша державна і воєнна машина «розігрівається» надто повільно. У нас майже рік іде війна, 500-кілометрова дірка в кордоні, і є величезна кількість вмотивованих людей — чого ми чекаємо? Давно настав час прийняти рішення: або ми по-справжньому боремось за цілісність країни, або зливаємося і не морквасимо нікому голову.

Нам видається диким те, що війна — це не щось у минулому, що вона може статися в нашому житті. А нічого дивного у цьому немає, адже люди не змінюються, змінюються тільки інструменти. На нашій територіях війни йшли постійно, з інтервалом, скажімо, у 50 років. Насправді ми просто не пам’ятаємо, хто ми такі. Козаки колись були найкращою армією в Європі. Українці складали основу флоту царської Росії. Ми прийняли на себе основний удар і в Першу, і в Другу світову. Ми не мусимо висмоктувати славну національну ідею з пальця — треба тільки нахилитися і взяти її. Вона у нас під ногами, в нашій землі і нашій історії.

Це найбільш суча, підла, паскудна війна, яку тільки можна уявити. З цілим клубком взаємних образ — бо ж братовбивча. Не та відкрита війна, про яку ми звикли читати і дивитись кіно — тут, по суті, немає лінії фронту, «прилетіти» і убити може де завгодно.

Військова наука зайшла далеко вперед, а ми залишились. Подивіться, як воюють США, Британія, Ізраїль. Ті уявлення про війну, про стратегію і тактику, яким вчили мене як кадрового офіцера радянської армії, можна викинути на смітник. Змінилось усе: технології, наша психологія, засоби маніпулювання масовою свідомістю. Зараз невеличкий, але суперпрофесійний підрозділ може вирішувати дуже серйозні завдання, поставити на вуха велике місто. Сучасний боєць — це високотехнологічна машина. А нам доводиться ліпити армію з необстріляних хлопців, які бачили тільки 40 днів навчання.

Не має бути жалості до ворога. Ми і так жуємо шмарклі цілий рік. Якщо це війна, то війна, і чим жорсткішою вона буде, тим менше людей у підсумку загине. Я зустрічав вмотивованих людей з «того» боку. Я поважаю їх, це воїни, вони чітко знають, чого хочуть. Але в їхній картині світу немає місця Україні і нам, і тому вони вороги.

Найдивніше в цій війні — після повернення до Києва бачити, що люди тут, в декількох сотнях кілометрів від танків, «Градів» і «Смерчів», живуть так, наче нічого не відбувається. Але поступово це усвідомлення приходить: гинуть або отримують рани знайомі, кишеня порожніє. Відбувається «дифузія» війни в мирне життя.

Найстрашніше, що я там бачив — це безпритульні діти. Ті, хто втік з дитбудинків і ті, хто втратив батьків і дім. В голоді, холоді, під обстрілами вони цілковито здичавіли, це справжні Мауглі. Треба бачити, як вони реагують на звуки пострілів, як вони дивляться на їжу, як хапають її і намагаються втекти. А ще жахливо те, що прямо зараз тисячі і тисячі людей проходять горнило страшної війни. Інституту соціальної реабілітації у нас, за великим рахунком, немає. Я знаю багатьох хлопців, чия голова вже на грані зриву. Їм з усім цим лайном жити все життя. Загнане у схрони психіки, це багатьох потім «дожене». Ті матеріальні, моральні, психологічні руйнування, що вже відбулися — це не просто надовго, а на дуже довго.

volunteering-135

Охочим до гострих відчуттів їхати туди не рекомендую. Тут уже для роззяв організовують тури до зони АТО, причому за солідні гроші. Це ідіоти для ідіотів роблять, я вважаю. Це дуже небезпечна і непередбачувана територія, фронт розмитий, швендяють диверсанти, літають «дурні» снаряди. Я потрапляв і під артилерійський вогонь, і з «зеленки» по моєму авто ляскали — так я хоча б розумію, заради чого ризикую.